се правда, але їх вартість була би для него не пропала, т. є. він би був єму гроші віддав. Він все казав: як віддасть Зоню. А хотьби і не віддав, так Боже мій! за що годував єго, виховував? Божим духом він же не жив; Маєвский також гірко працює, не сидить з заложеними руками“.
„Що я завсїгди говорила, Мілєчку? Що я завсїгди говорила, що скупий два рази тратить! Як би був єму часом післав який гріш, був би лїпше на тім вийшов. Тепер буде приневолений все віддати. Добре єму так! Дурних і скупих я не жалую. Але, Орядин, Мілєчку, Орядин, кажеш, розіграв ся?“
„Грає, оповідають, так що страх!“
„Хто, кажеш, оповідає?“
„Молодий М. Він бачив ся чи раз з ним в В.“
„Він бреше, Мілєчку. Я би єму не повірила у всїм.“
„Так вірмо лише в половину того, що говорить, то все остане ся якась правда. М. говорив, що „колишнїй реформатор, социял-демократ зійшов на пси“. Голови, каже, не носить вже тепер як олень, але як той вовк, що на здобич виходить.“ Так казав. Кілько на тім правди, менї байдуже! Славити Бога, що мої дїти не „реформатори“; були би може також з часом показили ся.“
„Ха-ха-ха! я знала, що Орядин авантурник. Я завсїгди казала і кажу, що яблоко не відкотить ся нїколи далеко від яблінки. Він унаслїдив ті нещасні примхи певно від свого батька, а тоті гонять чоловіка неустанно від щастя до нещастя; зміняють часто настрій душі. Се я знала!“
