„Мусять обходити, адже ми жиємо з людьми! От глянь хоть би і на надлїсничого, а Орядин і не єго дитина.“
„Наші дїти, Мілєчку, не пара Орядину. Впрочім пішов собі з дому і на тім скінчило ся!“
„Ха-ха-ха! На тім скінчило ся? Нї, Павлинко, на тім не скінчило ся!“
„Маєвский не посилав єму жадних гроший,“ відповіла тїтка. „Правду сказавши, він не обійшов ся з ним гарно. Вже як було так було, але нехай би був єму капав по кілька риньских; але він — нї — тай годї! Я не кажу, він чесний і добрий чоловік, але коли йде о то, щоби видобути з него який гріш, то вже не дай Господи! перекине ся в мить у змию! Так чим же терпить від хлопця?“
„То ти не чула нїчого?“
„Що-ж мала я чути? Сам знаєш, то не в моїй натурі плентати ся по хатах і вивідувати ся про новости.“
„Так я тобі скажу, чого не чула. Орядин розіграв ся шалено в карти. Тим пробував мабуть (міркуй лиш) здобувати гроші на науку. Вигравати було добре, але чим програне віддати? Отже заскаржив Маєвского через якогось лихвяра, котрому записав ся правдоподібно з цїлою душею, о своє майно (він мав від дїда якісь льоси), і Маєвский мусить тепер давати гроші, хоч не знати відки бери!“
„І що-ж, Мілєчку?“
„Одну половину заплатив сими днями, а за другу випросив ся на якийсь час“.
„Дурак, Мілєчку!“
„Чому дурак? На що єму клопотів? А може ще й фантованя? Льоси Орядина він з'ужив,
