скало ся за темно-синяві гори, лишаючи жаристу поломінь на небі. Зубчаста скала, що різко від червоно-золотистого неба відрисовувала ся, прикувала мій взір. Там царював дуб великан.
Ще стояв.
Нї вихор, нї блискавицї не зломали єго. Навіть не зігнули. Сильний тай годї! Вдивляючись в ту гарну як в казцї картину, я забула на хвильку цїле окруженє. Так само жаріло раз і в моїм серцю, так само відбивав ся і він на золотистім тлї моєї молодої, любови жадібної душі. Прегарні фантастичні мрії окружали єго так само, як он-ту на небозводї окружають дуба нїжно-рожеві хмари.
Тепер вже все здавлене. Понура тьма від реченя облягла бажаня і они завмерли. Більше як рік минуло з того часу і нїяка згадка, нїяке слово від него не відсьвіжило їх.
„Але чому і хлопцї нїчого не пишуть?“ обізвала ся знов тїтка. „Передвчера сьвяткувала свої іменини, а з них жаден анї не писнув. Се вже негарно. Я заслужила собі за свою любов і тяжку працю на иньшу подяку і на иньшу увагу. Але они пишуть лиш тодї, як їм гроший треба; а як дістануть їх, то і знов мовби позникали з землї. Ти би написав коли до них острійше, Мілєчку. Ти занадто добрий. Тим ти їх псуєш, Мілєчку; остре слово не пошкодить їм нїчого, і не пошкодило ще нїколи.“
„Ег! що ти хочеш, Павлинко, від твоїх дїтий? Они добрі, послушні, рахують ся з грішми, розсудливі — так і чого-ж ще від них жадати? Глянь на других родичів, що ті мають з своїми дїтьми клопоту! А ми — що?“
„Що мене другі обходять, Мілєчку?“
