„Ну і щож, Мілєчку, щож там нового?“ питала тїтка, котра не любила довших хвиль мовчанки.
„А що-ж би там нового, Павлинко? от — все однаково: дїтвора пустує, не вчить ся. Школа для них то кримінал. Лучше би по горах, по дворі гуляла! Га, молодїж! В молодїжи, звістно, думки Бог зна де“…
„А дальше, Мілєчку?“
„Ну, відтак, Павлинко, я зголоднїв. Отсе найновійше!“ Він засьміяв ся добродушно і глядїв за густими клубами диму в воздусї.
„А мене сердить, Мілєчку, що Лєна нїчого з Л. не пише“ казала тїтка. „Як поїхала, то як би в воду пірнула. Я не розумію, чому тепер дїти так скоро забувають на родичів. А она також!“
„Ну, що-ж? Добре ведесь їй там у тїтки і тому мовчить!“
„Се правда, що їй у моєї сестри буде добре вести ся, але все таки я би рада знати, як і що.“
„Що-ж би ти хотїла знати, Павлинко?“
„Ей, Мілєчку, тобі треба зараз все як на лопату класти“ відповіла тїтка нетерпеливо. „Ти нїколи не здогадаєш ся сам того, що треба!“
„Мабуть, чи доволї гуляє, Павлинко?“ спитав вуйко, потрохи заклопотанй, що знов раз не здогадав ся.
Тїтка усьміхнула ся гірко.
„Ти гадаєш, Мілєчку, що двайцятьтрилїтну дївчину висилає ся задля гуляня в сьвіт? Ну вже що, але на полїтицї не розумів ся ти нїколи.“
„Ти вгадала, Павлинко!“ сказав вуйко, підносячи високо брови, „вгадала! Я держав ся
