Не пішлете менї моїх власних гроший, пише, то удам ся до суду! Схаменїть ся, коли не хочете мати людскої душі на сумлїню. Не пхайте мене в погань, і не забувайте, що викликує нужда в людскім серцю!
А він, Маєвский?
„Отже судови хоче віддати мене мій „син“ — казав. „І діждав ся я з бідної, на сьміх полишеної сиротини на старі лїта підпори!“ І розсьміяв ся гірко. „Га! нехай віддає; се вже наслїдки нинїшної модної фільозофії; і я покорюсь їй. Я лише спитаю ся: чи має він сьвідків на се, як менї дїд єго передавав гроші? Які гроші? Кілько їх було? І що він, дїд єго, справдї передавав менї їх? І під якою умовою? Впрочім, кілько разів казав я єму, що та дрібниця, яка осталась єму по дїдови, лежить ось тут в домі, що не пропаде! Доси він і не питав ся про те докладно, що властиво осталось єму від єго родини, аж тепер нараз! Я бачу за тим щось иньше“ казав дальше. „То пахне чимось иньшим; пахне вже юридичними штучками, яких не видумала єго голова. Але нехай! Вже який я собі і є незначний і простий чоловік, але остатного кусника хлїба не зречу ся через него! В мене є і своя дитина! Нинї-завтра я замкну очи і хто тодї стане за ню дбати? Менї би вже й не ходило о тих бідолашних кілька риньских, але менї ходить о то, щоб єго чортівску зухвалість зломити. З своєю загорілостию він зажене ся в нещастє. Він слухає модних принципів, а знаєте, пане професор, душу тих принципів? Она ось в тих немногих словах: „Що твоє, то й моє, але що моє, то не твоє!“ Зрозуміли, куди стежка в горох? Але най-но (шепотїв злобно),
