бре зачула, добре зрозуміла? Все? Боже мій, Боже — і аж нинї дізналась я о тім всїм!…
Перед пятьома місяцями писав Орядин до Маєвского, щоб єму прислав єго гроші. Благав, на чім сьвіт стоїть. Писав, що млїє з голоду, що лєкций, на котрі числив з певностию, не може дістати, а товариші, що спомагали єго до тепер, бідні і він не може принимати від них нїчого, давить ся їх данинами. І много, много такого! А Маєвский відписав єму на те, що коли медведеви дїє ся добре, то нехай не йде на лїд гуляти. Що він єму нїколи хлїба не жалував, дверий перед ним не зачинював. Що був єму завсїгди щирим дорадником і заступав радо місце батька; що остане ся таким і на будуче. Однак вибраний Орядином завід не для него. Не для бідного сироти, котрому батько оставив лише скрипку а мати золоту обручку. Що дїдом оставлений гріш має бути на випадок хороби, або иньшого нещастя. Дїд єго бажав собі також, щоб він вступив на теольоґію, в їх родинї були з рода в род самі сьвященики. Він, такий сирота, повинен придержувати ся традициї і звичаїв родинних і яко син селянина звертати ся до народа і жити з ним. Нехай тому не фантазує про Бог зна що, а вертає хутко до дому, тай вступає на теольоґію, бо час уходить і не вертає ся. Се він пише єму з щирого батьківского серця і яко старий досьвідчений чоловік, котрий вміє з житєм числитись, хоч був також колись сам молодим, горячим молодцем…
Пять місяцїв пізнїйше, значить, тепер писав знов.
Сивіє, каже, з гризоти, та в-послїдне просить о свої гроші. Єму веде ся просто, як „собацї“.
