сказати, то було се, що нехай би менї офіцир станув перед очи, нехай би менї на мою дитину відважив ся поглянути, тож то би почув своє! А коли тобі хоче ся вийти за шабельку або за социялїста, то — про мене! Я свої руки обмию і не буду нїякому скандалови винна! Моє сумлїнє чисте, я досить навчала і говорила!“
Я хотїла щось відповісти, але саме в сїй хвилї отворила мала Катя двері і, звертаючи головку в тїтчин спосіб до мене, закликала: „Ходи, Наталко, покажи менї, як задачу робити! Не знаю, як єї писати, ту дурну задачу!“
„Зажди хвилину, прийду пізнїйше!“
„Ждати? Я не хочу ждати! Я мушу тепер написати задачу, пізнїйше хочу бавити ся тай вже! Ходи!“ Она тупнула нетерпеливо-розвезено ногою.
„Катя! Коли кого о що небудь просить ся, то чинить ся се в спосіб чемний!“ упімнула я.
Дївча дивило ся менї через хвилину серіозно в очи. Опісля глипнуло скоро на матїр і, закопиливши спідну губку, сказало:
„Ти не сьмієш менї росказувати, розумієш?“…
Менї остали ся лише книжки по єго від'їздї. Читаю дуже богато. Хочу станути духово на рівнім степени з ним; хочу, щоб не хилив ся до мене. З ним враз хочу здіймати ся почерез усї перепони, усї труди, почерез весь бруд житя, хочу летїти, дібрати ся до щастя, до „полудня“…
Передумую цїлу єго істоту, почавши від поодиноких поглядів єго, аж до єго характеру, до єго натури. Раз сказав він:
