мала з малої касетки один лист за другим і, не переглянувши їх навіть, роздирала їх скорими нервово-дрожачими пальцями. Тепер узяла до рук останній. Цей легший, як інші, і здається, короткого змісту. Вона завагалась. Листок задрожав в її руках. Зуби затяла, а лице її поблідло.
„Лише раз, останній раз!“ — подумала й розгорнула лист.
Тут стояли великими літерами олівцем написані слова: „Що твій ведмідь може коли-небудь заслабнути, а навіть і в ліжку лежати, тиб, певно, й не думала, серденько! Тепер якраз пора, коли посилаю тобі свої записки, Оленко; а що мене Василь, з котрим тепер разом живу, силою запакував до ліжка, а сам десь полетів по якогось лікаря, а самота така страшна, то й хочу по змозі до тебе говорити. Хотів би я, моя рибчино, щоб ти була тут, тримала руку на чолі… твою легеньку малу руку… тоді й не болілаб вона так сильно. Я собі уявляю, що ти тут біля мене, сидиш на ліжку… бачиш, Оленко? Любов таки найкраща з усього, що життя лише має!.. Тепер, наприклад, коли мене голова так шалено болить, тиб певно всього спробувала, щоб лише мій біль утишити. Я переконаний: тиб це інакше робила, як ми, лікарі, а воноб певно скоріше перейшло. Ах, скільки мав би я тобі сказати! Маєш іще три місяці перед собою — а потім Великдень. Я все відкладаю на Великдень… душа така повна… ти мене знаєш… так, але лежачи, писати утомивсь“…
Це були останні слова Стефана, писані до неї. Василь їй післав їх.
Вона порушила тепер устами, неначеб щось вимовляла, опісля викривила їх в якусь гірку усмішку. Пристрасно притисла листа до уст і подерла його на дрібні шматочки. Її давило в грудях. Вона підступила до відчиненого вікна і, спершись, затулила лице руками…
