Була тут і стара Марґарета. Вона прибула що лиш нині вранці. Постарілась дуже і стала ще хмарніша. В старомодній сукні, з окулярами на носі, ходила мовчки з одної кімнати до другої, або, опершись на руку радникової, слухала мовчки її балакання про Фельса. Який він щасливий, як безмежно любить Олену, з якою особливою любовю й поважанням поводиться він з її батьками, як, довідавшись, що вони мусять покинути дотеперішнє мешкання, віддав їм свою маленьку хатчину в містечку К. до повного вжитку.
— За безцін, дорога Марґарето, за ніщо! — запевняли радникова. — „Вам з Ґенею не слід побиватись на селі“, говорив він. „У місті життя легше, можна собі скоріше порадити“. Іринка їде, розуміється, з Оленою; вони обидві вже нерозлучні. Він з доброї родини, — говорила далі з притиском і помітнми голосом, коли Марґарета на все відповідала мовчанням. — Його батько був поштарем у С. На жаль, утратив батьків ще дитиною, а з свояків залишився йому лише один старий вуйко, лісничий, котрий його й виховав; тому й він посвятився цьому фахові. Але що це має до речи, Марґарето? Він добрий, щирий хлопець, чесний, ретельний чоловік, і Олена буде з ним щаслива!
— Дай, Боже! Дай, Боже! — прошепотіла стара дама. — Я бажаю їй усього найкращого. Бож вона й заслужила на ліпшу долю. Але я не можу їй дарувати, що відмовила тоді К…у, так сказатиб „легкодумно“! Він собі тепер суддя, всюди його поважають; має красні доходи, живе безжурно, і то ще як живе!!
— Він оженився, здається мені, з донькою якогось багатого броварника?
— Мабуть так. Ах, якби була Олена зайняла це місце!
— Нема нічого злого, щоб на добре не вийшло, люба Марґарето, — відповідала радникова згори. — Все зале-