пала від нього. Для кожного з його дотепів мала привітну усмішку й визивний погляд; а присутні знали з „певністю“, що з них вийде „пара“, і пара рівної краси. Обоє високі, гарні. А він — о, він знав, що не належав до „перших-ліпших“. Пані надліснича не потрібувала йому того й казати. Не був він ні сліпий, ні глухий…
— Знаєте, панно Олено, — оповідав їй, між іншим, із щасливим усміхом, — що я придбав собі уже до вісімсот ринських?
— Думаєте, що мені не відомо, що ви знаменитий господар?
— З того куплю собі уладження до мого помешкання.
— Воно, буде без сумніву, хоч не коштовне, та, певно, гарне.
— О, панно Олено!
Він глядів на неї очима, що сяли, і відгорнув з чола своє гарне, густе волосся. Був зворушений. Вона сміялась напів свавільно, напів насмішливо — сама теж неспокійна…
Ірина виглядала дуже втомлена. Неустанно слідкувала за сестрою. Її тайну викрила вона давно, й її це боліло несказано. Спершу хотіла вона цілий плян потайки розбити; пізніше говорила прямо з Оленою. Але вона просила її коротко й дуже рішуче, щоб їй не перешкаджала.
— Я не маю вже нічого до страчення, — казала нервовим голосом, — а вам усім треба пристановища…
— Я не можу прийняти твоєї жертви, — відповіла Ірина у глухій розпуці і плакала.
— Це не задля тебе, серденько, а так, задля батьків… — потішала її Олена, уникаючи її погляду. В дійсності була Ірина головною причиною цілої притичини. Олена любила пристрасно цю тиху, ніжну жінку, ще й хоровиту, що булаб і пропала без неї.
Трівожно слідила з того часу Ірина за тими, як Олена
