— Бестія, — муркотів крізь зуби.
— Я тому винна, — промовила.
— Ні, — відповів нетерпеливо. — Це трапляється нині вже третій раз. Одначе, я його від цього відзвичаю. Ви перелякались? — додав опісля мягким голосом. — А я всеж не допустив, щоб ви впали!
Вона не відповідала нічого.
— Я стала боязка, — казала вона тихо з сумним усміхом.
— Як? — і він нахилився трохи вперед.
— Боязка стала. Але це, певно, тому, що виїжджаю рідко, а наші коні старі й спокійні.
— А чому рідко виїжджаєте? — спитав він.
— Коні все в роботі, годі їх відривати, а других просити не хочу!
— Цього вам і не треба чинити, — сказав із відтінком гордости і ввічливости. — Тих драбів ось тут мушу що-дня проїжджати, щоб стали слухняні. Можете їх усяк раз дістати, коли лише захочете.
— Дякую, одначе без вас я не поїду, — сказала вона мягким голосом.
Чудно-приємне почуття так і обгорнуло його. Він знову нахилився крихітку, й їхні погляди стрінулись. В її очах затліло щось наче вогник, і він глядів хвилину в її гарне лице з очевидною приємністю. Опісля підвів гордо голову і сказав рішуче:
— Я й не допустив би, щоб ви самі їхали. А не маю нікого, на когоб міг коні спокійно лишити. За чотири дні мушу знов їхати до міста. Колиб ви, пані, мали охоту, то ми моглиб спільно відбути малу подорож.
Вона не відповідала довго. Стала лише ледве помітно блідіша; а трохи згодом сказала:
— Хочу…
Дальша їзда відбулася спокійно і „лівий“ ішов слухняно, неначе дитина. Олена говорила багато, питала мало,
