Сторінка:Ольга Кобилянська. Людина. 1931.djvu/55

Цю сторінку схвалено

— О, мені! — кликнув, зарумянившись, теж насмішливо.

— Я так думала, — і знов усміхнулась.

— Чому б мала мені імпонувати?

— Знати те, це ваша річ.

— Так я цього не знаю, — відповів він свобідно. І він дійсно не знав того. Не любив він узагалі думати, а був більш людиною почуття. Це зрозуміла вона з першої хвилини, коли з ним познайомилась.

— Любите читати? — спитала його опісля.

— Люблю.

— Можу вам також книжок позичити, маю їх дуже багато.

— А ви, пані, не читаєте?

— Тепер ні. Не можу.

Він дивився на неї цікавим поглядом; очевидно, не розумів її.

— Так мені краще, — відізвалась з-тиха.

— То лиш час забирає, — обізвався, — а надто жінкам при господарстві. Вже чоловік, то примушений читати…

Вона відвернула голову від нього, й її погляд полинув десь далеко. Сонце сховалось уже за темний ліс і гостро, виразно вирізувались його лінії на вогняно-червоному небі.

Їй стало холодно, й вона стиснула одною рукою кордикову[1] хустку під бородою та пробувала її тісніше звязати. Чи коні почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лівий побачив що-небудь край ліса, бо скочив убік так, що легкий візок мало-що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла її його рука й заразом узяла поводи. Вона була на хвилину неначе замкнена в його обіймах. Злякана визволилась, а він став лютий та ударив коні, що рвались уперед, немов скажені.

 
  1. кордикова хустка — тонка, неначе з шовку, хустка.