— За те ми, жінки, витреваліші. Не повірите, може, що я можу раз-по-раз витягати до шість відер води…
Він широко відкрив очі.
— Дійсно?
— Можете мені вірити, я все кажу правду.
В його очах показалось щось ніби — подив, а заразом і співчуття. Вона була така гарна…
— О, пані, ви не повинні чогось такого робити!
— І чому ні? Як нікого нема, а треба худобу напоїти, то треба робити. А коли з вас добрий господар, то признаєте це самі.
А він справді був добрий господар і знав, що воно не йшло інакше. Одначе, щоб вона щось таке робила, ще й говорила про це так свобідно! Вона, що зовсім не подібна на тих, що займаються такою працею!
— Пані, ви дуже господарні.
— Я не перебираю в праці. Проте знаєте? Я завсігди кажу: чим хто є, тим треба цілком бути. А то не дійдемо ніколи до мети!
— О, певно, — відказав поважно. — Доньки нашого священика теж дуже господарні. Наприклад, старша, панна Омелія, вона дуже освічена панночка. Грає на фортепяні, від неї й дістаю я завсіди різні часописи до читання.
— Т-а-к? — завважила протяжно Олена, і в цій хвилі потягнула сильніше поводи до себе. — Ви, певно, буваєте там частіше?..
— Не надто часто. Панна Омелія дуже привітна, просить частіше заходити, одначе моя служба не дозволяє цього, хоч і як би бажалося. А ви, пані, знаєте панну Омелію?
— Знаю, — сказала вона байдужно. — Чи вона вам імпонує? — спитала трохи згодом і обернулась бистро до нього. Холодна, насмішлива усмішка промайнула ледве помітно по її обличчю. Він відчув її.
