жено все додому, й далеко та широко видко було голий простір, — далеко, доки око засягне! Сумний, тужливий був це вид. Мимоволі зверталось око до темного дубового ліса, котрий, припираючи до західньої сторони села, становив для себе якийсь окремий світ. Близько біля нього йшла сільська дорога і не один утомлений мандрівник, не один робітник звертав під старі дуби, щоб в їх тіні відпочити. Осіннє червоно-жовте березове листя дрожало безнастанно на лагідному вітрі й набирало при західнім сонці рішуче крівавої фарби. Особливож вражала одна група берез очі всіх прохожих. Вони росли на узгірю, низько до землі схиляючи свої сплетені віти й ніби вмисне висунулись із лісової гущі, ближче до дороги. В ясні місячні ночі виглядали їхні білі повигинані пні із срібним листям, наче грізні мари. Тепер, правда, виглядали вони мирно, привітно, Це завважила, мабуть, і Олена, що вийшла оце із глибини ліса та оглянулась за місцем до спочинку. Оглянула насамперед допитливим зором биту дорогу, й не бачучи на ній нікого, сіла по-трохи знеохочена…
Чи була вона ще гарна? Чи не полишило пять років глибоких слідів на її лиці? Так — і ні. Вона належала до тих щасливих, що не старіються скоро, що на їх лиці відбивалося, одначе, духове життя. Потемніло та обгоріло колишнє лелієво-біле лице. Біля уст уклалась зморшка, котрої раньше не було й котра надавала тепер цілому лицю вираз глибокого суму й утоми. Лиш очі сиві дивились однаково лагідно. А що ще більше вчинив із нею той час? Той, хто не проживав у безлюдному місці, відірваний від усяких товариських зносин, тяжко працюючи в неустанній одноманітній боротьбі, з журбою, той і не може оцінити наслідків такого життя на чутливу душу. Нема тяжчої кари для молодого живого духа, для бистроумних, енергійних, а надто ідеально складених натур — як таке життя. Шумна це фраза, начеб то природа сама
