подув вітру загасив світло в руках вдовиці, а двері за молодою дівчиною луснули сильно й замкнулись.
— Чого, властиво, вона хоче? — пробурмотіла стара нетерпеливо й вертала звільна напомацьки до своєї світлиці. — Чи при розумі вона?
Чаша горечи, яку довелося випити родині Лявфлерів, не була ще повна. Нові, зовсім незнані чудні звуки наповнили солодкою гармонією серце Германа-Евгена-Сидора. Наче одним замахом зрозумів він поезію, в котрій зливалось місячне світло й соловейкове щебетання. Зрозумів журчання чистих хвиль, зрозумів золоту їх пісню, казкову. Зрозумів померку вечірнього чародійну силу. Він потонув у найніжніших почуттях… він, Герман-Евген-Сидор… любив. Одначе його любка зоставалася глухою для тих його чудних, сердечних звуків. Його просьбу, щоб стала його дружиною, відкинула вона рішуче й холодно. Його горя й розпуки немає сили описати ніяке слово людське; і він постановив зникнути із сцени подій. Сталось воно тим чином, що він вистрілив собі в лоб…
Недовго потім усунено радника з служби; і гарні, золоті часи, про котрі вмів оповідати він, його товариші та добрі знайомі — стали tempi passati[1].
З чотирьох доньок була лиш найстарша та Ірина замужня. Перша вийшла за старого та багатого кавалера і проживала безжурно далеко від батьків. Ледве що раз або два в рік питала листовно, як живеться родині. Тоді звичайно Олена відписувала їй точно й коротко. Обидві сестри ніколи не годилися між собою, а від часу, як найстарша віддалась, відчужились іще більше. Тяжко прихо-
- ↑ tempi passati, італ. — минулий час.
