не вмерти. Наприклад як я: смерти собі не бажаю, як в молодих пристрасних днях. Знаю, що кінець сам прийде, а буде це сумний, глухий кінець… Чи хочеш і ти вести таке життя? Чи може хочеш для „ідеї“ жити? Наприклад, писати? Це тепер… неначе хороба в жінок. Проте, для ідеї живеться доти, доки не треба за шматком хліба побиватись. Вибє одначе ця година, так ідеї перестають бути метою життя. Врешті, нехай собі й так. Думаєш одначе, що праця для ідеї заступить тобі це живе щастя, що його розуміння мусить іще жити в твоїх грудях, бож ти любила й була любленою? Чогож, питаю ще раз, чогож хочеш, Олено?
Немов змучена, підняла Олена голову і з відверненим лицем оперлась мовчки на поруччя крісла, ще й очі закрила рукою. Боже! Дійсно, чогож вона ще хотіла? Що осталось їй ще хотіти? Писати? До того не мала вона таланту, а всяке дилєтанство було їй ненависне. Отже, щож їй почати? Думати? Говорити? Майже на це виходило. А коли на це вийшло, стало смішним…
Стара дама завважила муки молодої дівчини і, не зміняючи ні пози, ні тону, говорила далі:
— Дійсно, Олено, з цього погляду не можу похваляти твого рішення. Те, що ти задумуєш чинити, воно, їй-богу, недобре!
Одначе вона чула, що добре. Чула, що коли не буде триматися цеї думки, то пропаде, як тисячі перед і за нею. А того вона не хотіла.
— Що мучить тебе, моя дитино? — обізвалась знов, бачучи, що Олена сиділа безмовно та нерухомо. — Невжеж тобі жаль твоїх поглядів на життя, котрі ти, може, змінити мусілаб? Ідиж бо, йди! Яка ти собі там і поступова, а в тім напрямі осталась ти все-таки ідеалістка. Оглянься лиш у життю і скажи сама, чи подружжя, котрі лучились без любови, в тисячних випадках не щасливіші від таких, що справді не раз лиш любов мали за підставу?
