ще твоє життя уладитись; які хвилини береже ще воно для тебе! Чи хочеш, може, сама, на самоті жити, от, хоч би так, як і я? — і гіркий усміх промайнув по її старечім зжуренім лиці. — Чи розумієш ти хоч трохи, що то значить бути зайвим? Або чи розумієш ти направду, що то таке біда? Недостаток болить, журба мулить, пригноблює, робить вовкуватим, убиває! А як старість настане, сили уступлять, Олено? Фахової освіти не маєш. Чи хочеш сукні паням шити? Ноти ціле життя переписувати? Хочеш, Олено?
Молода дівчина мовчала. Її голова спочивала на згорнених на столі руках; ледве що видно було її бліде лице із спущеними віями.
— Хочеш цього, Олено? — обізвалась іще раз із притиском. — Ні, годі тобі не хотіти! Ти дійсно не можеш мати ще правдивого розуміння про нужденне вегетування[1], а то мусілаб ти його повітати, як свого ангела-спасителя!
— Ніколи, Марґарето; краще вмерти! — почулося з-тиха.
— Умерти? — глянула понад окуляри на дівчину стара Марґарета.
Був це ледувато-насмішливий, а заразом милосердний погляд, що на ній спинився. Опісля зареготалась вона і, беручись наново за панчоху, почала одноманітним голосом дальше:
— Коли Стефан умер, ти казала, що також мусиш умерти; а отже живеш. Не вмирається воно так легко, Олено; вір мені. Раз — це було, як і мій чоловік помер (щось у рік, як ми побрались); — я думала тоді теж, як і ти, про смерть. Не знаю, чому не вмерла я, як і не знаю, чого живу? Всі вдовиці і старі панни, Олено, вони ніщо. Останні належать і ще до тих безталанних, що ще до того й смішні. Самотні блукають у життю, без приюту, без становища, я сказалаб… без глузду, ат! — живуть, щоб
- ↑ вегетування — рослинне життя, животіння.
