— Ох, Оленко! Огірчення чинить тебе несправедливою. Він не грає, наприклад, у карти; не пє, а те, бач, чимало значить.
— Ні; за те він чоловік холодний, з вирахованням; котрий лиш хоче вживати; котрого „я“ становить для нього одинокий світ. „Уживати, бо лиш раз живеться“ — це його засада, котрої він і пильно держиться. „Одначе при тому і іншим дати жити“ — це не його засада, Марґарето. На те покладіться. Це егоїст і чоловік гордий, котрого, як вихвалявся раз перед Стефаном, ніщо на світі не дивує, котрий усього вживав, усього скоштував; котрого ніякій жінці не сила довший час придержати, бо, мовляв, знає наперед про кожну, що потрібував би лише палець надставити, а мав би їх десять нараз. Його наприклад, важні соціяльні питання життя нічого не обходять, бо на те, мовляв, є доволі студентів, філістрів і інших божевільних. Для нього його фах — це лиш дійна корова; а про мене говорив раз Стефанові: „Чи думаєте, що ця хоч крихітку ліпша від других? У неї, як і у всіх жінок, остання філософія: віддатися. Я їх знаю. Колиб мені її дійсно схотілося і булаб уже моєю, тоді й полишилаб усі свої ідеї, при помочи котрих робиться тепер така інтересна в родинному гнізді. Зрештою, і не смілаб мені їх у мій дім заводити. А до делікатної кухні, яку я люблю, вона й не пасувалаб“. Що мені з такого чоловіка, Марґарето, без любови? І чим булаб я для нього? Нічим більше, ні менше, як ключницею його дому… а там… — тут і урвала.
З ляком підвела старенька очі на молоду дівчину. Такої бесіди вона ще від неї не чула; так суворо, безоглядно вона ніколи не говорила. В які мрії заганялась вона при своїх здібностях! А знала свої думки так удатно прибирати в слова, що можнаб сказати деколи, що воно дійсно так, а не інакше. Одначе вона любила цю дівчину, немов свою рідну дитину, й думала, що вона ні за що
