нічну пружину натягалиб ви мене і пристосовували до обставин! Я одначе не дамся до цього вжити! Ніяка сила на світі не стопче в мені людини зі самостійними думками, а колиб вам те таки вдалося, тоді заспокойтесь… Тоді… я… не я…
— Яка подяка за мої безсонні ночі, за мою муку, мою любов материнську! — стогнала радникова. — Що живе в твойому безталанному серці!
— Правда, мамо, й те, що виплекалось.
— Прокляття на тебе, невдячна гадюко! — засичав радник.
Вона збиралась відходити, одначе на ті його слова спинилася. Звернувши легко голову, глянула на нього із співчуттям.
— Ваші слова, тату, мене не болять… — говорила. — Вам і не слід інакше говорити, а тільки так, як вам і велить говорити дух, що вас дотепер провадив, вами володів. На мене не має він ні впливу ніякого, ні сили. Вважаю його лише за нездорову, брудну силу, котра не має глузду для чистого шляхетного почуття; тій силі в болоті — гаразд, вона радаб усе їй противне загарбати у свій круговорот і приголомшити. Іду! — казала вона далі. — Не маємо нічого більше сказати одне одному. А так, як справи стоять, не будемо мати і в майбутньому нічого собі сказати, ані розуміти не будемо себе.
— Я тобі маю лише сказати, — кричав радник, — що позавтра приймаю освідчення К…го. Ти ще неповнолітня, а тепер… іди!
Вона знов стала, наче прикована, а її очі засвітили чудно.
— Так? — сказала протяжно. Хотіла ще щось сказати, одначе, подумавши трохи, замовчала. Теє „щось“, що доктор порівняв із божевіллям, заблисло нараз у неї в очах. Не підводила повік більше. Не сказала ні словечка. Забравши ноти зі стола, вийшла,
Між старими урвалась розмова…
