— Знаєте, Олено, прийміть К…го. Він незабавки проситиме вашої руки…
Стало тихо.
— Не можу.
— А чому?
— Бо, як ви й сами сказали, в мене дух аналізи й розваги, критичний розум…
— Не розумю вас зовсім; говоріть ясніше!
— Бачу, що не розумієте мене. Отже буду ясно говорити. Не люблю його, й наші погляди на життя розходяться далеко. Мені не сила його й себе оббріхувати.
— Ви цього й не робите. Він вас хоче, а ви годитесь на це.
— Не терплю його й сумніваюсь, чи зможу ще кого-небудь у життю полюбити. Це вам відомо, пане докторе. А подружжя без любови це, на мою думку, брудні відносини. А я не хочу в ніякі такі входити.
— Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що можна й полюбити те, що ненавиділось.
— Так, але папіроска це не людина.
— О, Олено, Олено, — кликнув він, — у що ви вжилися? Куди загонюєтеся ви у своїй хоробливій, вибуялій уяві?
Вона наче гадина та звинулась, випростувалась, та й так чатувала на його слова.
— Подумайте, ради Бога, і про свою будучину. Згляньтеся на нещасних, горем прибитих батьків. Не залишайте їх через якусь фантазію без своєї підпори. І ви можете бути колись матірю!
— Далі, пане докторе, далі…
— Я й хочу далі говорити. Куди, питаюся вас, куди дінуться ваші батьки, коли не прийдуть звичайні місячні гроші? До найстаршої сестри? Вона має сама вже діти; і як нам обом відомо, хоробливо скупа. До Ірени? Доходи вчителя музики, хоч і здібного й дуже інтелігентного, ху-
