іншим, що людина — звірина звички і що є люди, в котрих чутливість — джерело всякого безталання…
Вона лиш десь-колись відповідала, й то віднехочу, байдужно. Нарешті він почав говорити і про їхні домашні обставини, порушив поведінку брата, видатки батька, його турботи, гризоту, його зламаний душевний настрій…
— Не можна інакше збирати, як сіялось… — закинула вона байдужно. — Батьки сами винні, що він пропадає. А пропадає він без рятунку. О… я вірю і в спадщинність помилок.
— Критичний у вас розум, Олено, — говорив він з важкою міною, — дух аналізи, розваги. Вам я можу щось важне відкрити. Правда, це, що скажу, невідрадне. „Des Lebens ungemischte Freude ward keinem Irdischen zu Teil“[1], — цитував він патетично. Одначе ви зумієте це перенести, ба, і других навчити зносити такі пригоди…
Вона нічого не відповідала й не питала нічого. Думала лиш, що сильним духам суджено й багато перенести. А він почав говорити. Спочатку манівцями та оборотами, а трохи згодом таки прямо, без ніяких застережень. Протягом одної години довідалась, що всі вони знищені; що її батька через якусь-то суму, котру мав у себе на схованці й котрої недоставало, віддалять зі служби.
Вона не ворушилась. Побіліла лиш, немов стіна,
— На те була я давно приготована, пане докторе, — ледве прошепотіла. — Давно; одначе, що можна проти того вдіяти?
— Проти того… нічого! Надіймось, що, може, йому, хоч з ласки, друга або й третя частина пенсії дістанеться. Ви одначе можете чимало вдіяти!
— Для кого?
— Для ваших батьків, для вашої сестри, а найбільше для себе.
— Справді не знаю…
