ше. Зоставайся фізично сильна, а тоді все лекше перебувається.
— Я буду берегтись, — відказала вона лагідно і слухняно. — Я й тепер сміюсь моді в лице. Але ти, Стефане, бережись і ти… ах!
— Що, любко?
Вони станули й поглянули одне на одного. Обоє були бліді.
— Ми вже дома.
— Навіть і не завважив, — відповів він придавленим голосом.
— І мені не здавалося, що так близько…
З її побілілого лиця горіли стрівожені очі. Приступила близько до нього.
— Бувай здоров, Стефане! — і, вхопивши його за руку, сильно стиснула. — Памятай про мене… — шептала в несказаному зворушенню. — Чуєш? Памятай!
— Олено!
Він пристрасно притис її до серця. Опісля цілував мало що не кожний палець. Ледве помітив, як ухопила його за руку й теж цілувала. Він злякався, а вона закричала з болю. Одночасно схилила голову на його груди й заплакала.
— Сили… дорога дівчино! — просив він беззвучним голосом, а в горлі неначе давив його корч.
— Боюсь за наше щастя! — простогнала вона ледве чутно.
— Я… я… ні… — відповідав він. — Миж любимо одне одного…
— Любимо, Стефане, любимо…
|
Будучина настала. Вона приволоклась і знечевя уставилась, довго й гаряче дожидана й тисячний раз про-