Вона визволила свою руку з його й гордо повернула голову.
— Ти думаєш, я належу теж до тих, що уперед спокійно важать становище і всі обставини якоїсь людини, все розміркують, а коли все гарно згоджується, починають любити? Думаєш, що можнаб у мойому серці любов штучно виплекати? Стефане, — почулось трохи згодом докірливо, — думаю, що ти повинен мати нині для мене інші слова, а не мучити себе й мене сумнівами.
— Прости мені, Олено! — просив він пристрасно. — Одначе гадка, що ти моглаб належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, і я не зношу її просто!
— Заспокійся, любчику! — прошепотіла вона лагідно. — Вір у мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох років моглаб і тобі інша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе вяже лише любов до мене. Інших обовязків не маєш супроти мене; наші заручини — тайна.
— Я, Олено, я! Зі мною річ інша. Я паную над обставинами й тому можу сказати, що від мене залежить моя доля. Жінка одначе, вона тепер полишена на волю долі…
— Дійсно, — сказала вона з вимушеним усміхом. — А так булиб ми вже з цим готові і моглиб про щось мудріше говорити. Вже недалеко до дому, — додала тихим голосом.
— Ні.
І обоє замовкли.
— Але ти будеш часто писати… — перервала вона перша тишу.
— Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кінці кожного місяця посилати.
— Вони, може, таки скоро проминуть ті два роки, Стефане?.. — її голос краяв його серце.
— І чомуж би ні, серденько? Один рік у В., а другий, коли буду асистентом… Не турбуйся, а бережись ли-
