Сторінка:Ольга Кобилянська. До сьвіта. Новелі і нариси. 1905.pdf/94

Цю сторінку схвалено
— 86 —

бачила живої душі. Оті двері онтам не відчинялись, як зачинились за ними… а тепер… а тепер…

Гавкала неспокійно, болїзним, роздразняючим голосом, то знов шалїла простягаючи лапи до руденької.

„Щож? Щож?“

Тая стріпала ся з цїлої сили і поволокла ся з тягаром до стога. Дзвінки зісунули ся з неї, упали до землї, а звуки розбігли ся з поспіхом на всї сторони і згубили ся.

—   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —   —

Ніч. Глубоке, безкрає небо погідне і оживлене. Зьвізди миготять, дрожать, грають сьвітлом своїм, а де-не-де перелїтають луковатим полетом і міняють місця на небі.

Між ними спокійно стоїть місяць.

Ясне, маґічне його сьвітло розиливаєть ся лагідно докола него. Біла, пуста рівнина заллята ним мов сріблом, а високі, тонкі стовпи, що біжуть правильно по нїй тут і там і далї, кидають на неї пасма струнких тїний і мов вяжуть ся руками з собою, аби не згубитись у одностайній пустинї.

Довгий дубовий лїс, прибраний в іней, творив краєм рівнини кришталевий мур. Його вершки прозорі у сьвітлї, майже розпливають ся в нїм.

Около півночи станув у закаменїлій недвижимости і побілїв цїлковито.

Бачив: в поблизькости хатини пересунулась тайком мрака, мов срібна, ледви замітна тканина, приняла чудно сформовану постать і перетяглась нечутно кришталевим верхом у пусту осьвітлену рівнину…