Сторінка:Ольга Кобилянська. До сьвіта. Новелі і нариси. 1905.pdf/42

Цю сторінку схвалено
— 34 —

Я хотїла ще спитати ся, на якім мотиві скомпонувала його, але нїяк не могла відважити ся. Тон, в якім сказала: „Нї, в душі“, усунув собі заздалегідь усї допити…

Коли замовкала, говорила дальше в мовчанцї душею.

Кождий рух, погляд і усьміх, набирали в неї зараз змислу і ставали продовженєм внутрішнього житя, хоч не орудувала ними непотрібно і над міру. Здавало ся, незвичайна сила була втиснена в клясичну форму незворушимого спокою — і тому пригадувала собою тип клясичних істот, повних викінченої краси в формі і рухах, коли тим часом думками була наскрізь новітна.

***

Одного разу чула ся я дуже нещасливою.

Години конверзації анґлїйської мови ставали для мене чим раз прикрійші. Молодий професор відвідував Нїмочку і дома, і хоч я не могла йому в поведеню супроти мене закинути нещирости, вже сама та обставина, що бував у неї, чинила мене дуже нещасливою.

Менї відходила охота розмовляти на тих годинах, і цїла моя конверзація складала ся з коротких відповідий, як хто звертав ся з питанями до мене. Житє ставало незносиме, бож я виразно відчувала, що полюбила його…

Ганни не було дома, я кинула ся на софу, заграбавши лице в подушку, і плакала.

Не знаю, як довго плакала я, але нараз зачула, що хтось потряс мною в плечах сильно, а відтак роздав ся надо мною голос Софії.

— Жінко!

Я підвела ся.

Вона стояла передо мною, висока, спокійна, і глядїла на мене своїми великими смутними очима…