глянь лише на свої крила! Де ти годна перелетїти отсе страшне море! Чи думаєш, що воно буде все таке погідне, як тепер? Чи думаєш, що сонце буде все так сяти, як тепер, і полет через море, то так як твоя гра понад море, що доти лїтаєш, доки схочеш, а потім назад? Нї! Коли рішиш ся раз перелетїти його, то знай — повороту більше нема! І знай, що хвиля заглядати-меш смерти в очи! Я з тобою не хочу компанїю тримати! Загинеш як раз по серединї лету, і що тобі з того за хосен? Шукай собі иньшого товариша, а я полечу сам! Бувай здорова!
Здіймив ся й полетїв.
Зажурена й сумна остала ся менша мева на березї; зажурено й сумно оглядає свої крильця й видить: вони в неї геть-геть слабші й менші, як у більшої. Потому поглянула на море — воно широке, безмежне, пусте; поглянула в далечінь, де летючи блистїла сріблистою стрілкою більша мева, — розіпнула тужливо й широко свої крильця і пустила ся й собі через море летїти за більшою.
Летять…
Між ними простір, а під ними море. Грає й грає… Грізно грає, не до сьміху та його гра.
— Ти за мною? — кличе більша.
— За тобою.
— На скалу летиш?
— На скалу лечу.
— Нещастє! Але знай — каже їй — я там не товариш твій, я сам собі до скали лечу!
— Нї, нї, — каже вона, — я не товаришка твоя — сама собі до скали лечу.
І летять далї…
Сильнїйша високо і рівно понад морем, мов за ниткою в просторі, мов срібна стрілка жене. Жива, невтомима і сильна купає білу грудь у сьвіжому повітрі. Вона дивить ся далеко й високо
