з капелюхом повішеним на руці, вела мале сільське дівчатко.
Побачивши на камяній лавці Дору, вклонилася здалека і сказала:
— Вибачте, панство, коли може перешкоджаю. Вертаючись із школи, я подибала на вулиці оцю дитину, що йшла і плакала. Вона голодна, мати лежить хора, батько пішов до тартаку, і дитина не знає як дістатися назад до дому. Я відпровадила дидитину до її мами, але і в мене лежить мати хора і я спішуся. Чи не дозволили б ви слузі відпровадити малу на Мельниківку, бодай через старий міст…
Дора придивлялася уважно Оксані, — її гарні, сталевої барви очі притягали до себе.
— Я сама відпроваджу дитину, пані. Маю час. Не журіться більше нею, — відповіла Дора. — Ходи до мене, дитинко, ми підемо аж до твоєї мами. Добре?
В тій хвилині підніс директор знад часопису голову і, не глянувши на Оксану обізвався сухо:
— Чого тобі самій відпроваджувати дитину? Заклич слугу, дай їй кусник хліба і справа скінчена.
Молода вчителька, наче не дочувши слів Альбінського, склонилася перед молоденькою вдовою і спитала:
— Отже можу віддати малу вашій опіці, пані — і мов завагалася назвати її по імени.
— Дора Вальде, — докінчила Дора, усміхнувшись мимоволі.
— З виду я вас знаю. Чи мусите справді вже йти?
— Так, — відповіла Оксана, і кланяючись по-
