Хоч тета Оля часто відвідувала своїх приятельок в їх оселі, у старім шкільнім будинку на узгірі, то Дора ніколи не виявляла бажання прилучатися до неї. Вона знала їх усіх, але дідо заборонив підтримувати знайомість із ними. Коли тета Оля раз кликала її зайти з нею, що Оксана „розумніша“, що була б для неї „відповідним товариством“, дідо стримав Дору, кажучи: — Лишись тут, я старий, не покидай мене. Я тебе впевняю, що там ти не найдеш того, чого сподіваєшся, нічого крім пересічности, а на чолі „розумниці“ трохи гордости.
Дора мовчала, але хто знав її добре, знав, що вона не була згідна з дідовим бажанням. По якійсь хвилині сказала:
— Тета Оля любить Цезаревичів.
Альбінський здвигнув плечима.
— Я знаю, що вона тобі ту родину як симпатичну представляє, але хоч як я шаную звичайно слова моєї братаниці, то можу тебе запевнити, що не все, що вона хвалить, є золотом.
— Не знаю, — відповіла Дора спокійно. — Одно, що мені в тих жінок подобається це те, що вони ведуть себе солідно і нікому не накидаються, хоч убогі.
Дідуньо скривив уста:
— Бо виноград за високо висить, — відповів і більше не було про те бесіди.
Одного разу то обіді, коли директор сидів із внучкою на камяній лавці під хатою, саме проти входової фіртки, фіртка заскрипіла і несподівано ввійшла Оксана Цезаревич. Із книжками під пахою
