Більш як два роки минуло від часу, як повдовіла Дора Вальде, прийшла до здоровля, стала зрівноважена, набрала охоти до життя і праці, і мов не оглядалася за минулим.
— Чого? — сказала раз до тети Олі, — порпатися в минувшині, шукати того, чого ніколи найти не можна? Я мала його, я чула його серце, вибрану душу, і я почувала себе ліпшою і ціннішою, ось і тому вже більше не нарікаю. Видно: Еґонова смерть була необхідна, як і моє життя необхідне.
Її очі дивились тоді зпід білого чола з незбагненою тугою і вона так тонула в думках, наче шукала утраченого щастя. Молоді уста, сумно зарисовані надавали її обличчю у таких хвилинах поривного виразу. Вона вже не збігала, як давніше, з Мельниківки мов газеля. Втаємничена панею Альбінською у світ бджільництва, вона потонула в ньому з такою повагою, що починала зрівнюватись у славі „доброї“ пасічниці з тетою Олею.
З міста вислав її тесть прегарний інструмент-фортепіян, замовлений на нову посаду померлого лікаря Еґона. Дора в горах заприязнилася з ним і віддавалася виключно клясичній музиці. Займалася нею поважно, мов розвязувала проблєми, а від співу, що виривався в неї іноді сам на уста, стримувалася, майже полохалася свого власного голосу. Та коли співала, то так, що дехто з слухачів плакав від її чарівного голосу. Коли кінчала, а в хаті панувала тиша, вона сама переривала мовчанку, щоб лиш не допустити слухачів до висказання її підхлібних слів, яких не любила слухати.
