— Юліяне! — зойкнула Ева, мов ударена ззаду невидною рукою, і похилила раптом голову над книжкою.
— Серденько…
— Ти мене перелякав…
— Чого? Я був би може сьогодні й не заходив до тебе, але зайшло таке, що я прийшов попрощатися з тобою, бо за дві години мушу відїхати.
Вона видивилася наче б він говорив з гарячки.
— Ти, виїжджаєш? Що сталося?
Він пояснив кількома словами причину відїзду. — Але чому ти мусиш скорше відїжджати, Ево? — спитав.
— Мені писали.
— Хто?
— Вони, мої знайомі з Варшави. Тобі батько казав?
— Так, Ево. Але чи це мусить бути? Я думав тебе по моїм повороті відпровадити, якби ти ще була залишилася до мого повороту з весілля.
В її очах замиготіло. — З весілля?… — сказала протяжно і похитала головою…
— Не можу, Юліяне. І батько це вже зрозумів і не затримує мене. Я рада, що не буду сама їхати до Швайцарії. Я не люблю сама їздити. Зрозумій мене, Юліяне! — додала благально, коли він замовк і простягла рамена до нього.
— Що, Ево?
Він, заслонив собою до половини вікно знадвору і схилився над нею, шукаючи її уст.
— Ти не відчуваєш, Ево, що діється в тій хвилині в моїй душі, — сказав. — Ти спокійна, я бачу