ширшого овиду. Вона хотіла переконатися особисто, що з ним діялося, чи дотримує він іще кроку у своїх поглядах, европейській культурі.
Той час був для Юліяна найкращий, наче винагородою за все, чого мусів зрікатися. Вони ходили обоє, часто і з батьком, далеко на проходи в поле, і Ева оповідала про свою науку, про славних великих людей, з котрими мала цікаві знайомства з ріжних частин світу.
— Юліяне, — сказала одного разу з розпаленими очима: — Ти не маєш поняття, які ми тут убогі і темні в наших українських сторонах, у порівнянні із західними селами.
— Знаю, Ево, — відповів. — І я бачив чужинний світ, побував теж, як знаєш, у Ціріху та Женеві. Почасти маєш слушність, але що нам робити? І ті багаті чужинці, що ти їх пізнала у Швайцарії теж прилітають туди тільки по світло знання і вертаються до своїх рідних вуликів, усяких „Покутівок“, щоб працювати на своїй землі для свого народу. Остаточно вся людська праця і наука прямують до того, щоб здобути засіб для заспокоєння фізичних і душевних потреб і поставити себе можливо на найвищий ступінь культури. Але ті людські сили, як сказав один мислитель, таки замкнені до певних меж. І якби не наші мрії, що нам малюють рожево стіни наших вязниць, ми не хотіли б родитися. Кожний із нас повинен мати обовязок служити один одному і своїй народности. Коли кожний лише одну-дві цеголки принесе із щирим серцем до того нашого вузького світу, то ми будемо ставити
