реберу на себе ваш смуток, отче! Я молодий і мій жереб упав. Вибачте Еві! Я вступлю на богословя.
Що таке було в голосі молодого чоловіка, що душпастир прокинувся? Чи вразила його спокійна рішучість слів, чи щось інше, більш незвичайне? Його очі зупинилися на обличчі молодця, зчудовані, неначе не розуміли його, а Юліян блідий, але рішучий стояв перед ним і ждав одного-одніського слова.
— Я їй уже вибачив, — відповів о. Захарій, відвертаючи погляд від молодця. — Коли ніч проминула і настав божий день, я її вибачив, одначе щодо „батьківства“ то її це вже непотрібне.
Ева заридала.
— Жадайте від мене, чого хочете, батеньку, я все сповню, лише, щоб ваш жаль перемінився в давні почування для мене.
Батько зідхнув.
Ева обтираючи сльози, сказала:
— На одно дайте мені відповідь, тату, лише на це одно. Нащо дав Бог гарні ночі, що люди пяніють від них, навіщо навіває мрії на людську душу, наче поширює її і робить їх невідповідальними за свої вчинки?
Отець Захарій зустрівшись з очима доньки, відвернувся.
Та тут бабуня заворушилась.
— Батько тобі не скаже того, що я тобі скажу. Він душпастир, але я, жінка, дам тобі відповідь. Господь зсуває на людську душу мрії, на те, щоб і на землі був для смертних рай. Такими ночами ми забуваємо за своє горе, за свою самотність,
