— Як звичайно такі забави. Йди і лягай, Марійко. Завтра розкажу тобі більше, бо я зморений.
Але вона не рушалася з місця, мабуть не довіряла його словам.
— Тобі щось прикре трапилося — допитувалася, шукаючи його очей.
— Дай спокій з відгадуванням, Марійко — відповів неохочо. І не роздягаючись кинувся на постіль як довгий. Вона сіла без слова коло нього, притулила своє обличчя до його і шепнула: — Мовчи чи не мовчи, а серце сестри ти не обманиш. Ти мав щось нині. Скажи лише одно слово: добре чи лихе?
— Гаси світло, сестро, будь ласка.
— Не піду. Я маю право питати, ти мій єдиний брат. Хто тобі кривду заподіяв?
— Я сам.
— Як мені це слово розуміти, Юліяне?
— Я заручився з Евою.
— І це кривда?
— Бо я цього ще не хотів. Навіть не уявляв собі, тільки мріяв про це, відсував у майбутнє.
Сестра дивилася на нього, якби не розуміла, а відтак додала зломаним голосом: — А вона, чи любить тебе?
— Любить.
— А ти її?
— Саме в цьому річ. Гаси світло та йди. Мені треба темряви, тої великої темряви, де людина почуває себе по глупих або нікчемних учинках мерцем, доки не прийде спасення і він не воскресне до нового життя. Ах, мрії мої, Марійко, мрії!…
