сотнями крил розшалівся, втискався в найменшу щілину і дзвонив вікнами.
Оба мужчини лишилися в їдальні. Кожний з них стояв мовчки при вікні і дивився в темну ніч, переданий своїм думкам.
— Слава Богу, що люди мають хліб звезений, не замочить туча, сказав о. Захарій півголосом до себе і склав побожно руки мов до молитви.
— Ніхто не був би цього цієї ночі сподівався, — відповів Юліян, не зміняючи своєї пози при вікні.
— Температура цілої днини була душлива, парна, якесь напруження відчувалося, якби перед розривом невидних оков… — говорив далі о. Захарій.
— Щось і в природі добивається іноді до визволення. Я наприклад почувався сьогодні нездоровий на душі і тілі, щось мені розсаджувало груди.
Опісля приступив о. Захарій до свого любимця, заглянув йому в лице і сказав: — Ходім до моєї робітні. Обіч неї я маю ще одну невелику кімнатку і там я вас поміщу на ніч. Але — вдарив себе нараз в чоло, — ви, як зрозумів я вас, маєте щось на серцю і це треба скинути. Ходімо до робітні…
Оглядаючись за Юліяном, спитав якби мимоходом: — Чи завдала вам Ева богато труду, коли ви шукали за нею? Заховалася далеко?
Юліян відповів коротко, що ні, пояснивши, що була над ставом, де сторожила над бабунею.
Оба пішли до знаної вже Юліянові робітні-святині, що знаходилася при кінці коридора, де свого часу відбувся договір щодо грошевої позички на виїзд для його хорого батька.
