— І ти зложиш мені там присягу вірности як в давніх лєґендах, Ево, як у казці…
— У казці, де до якогось часу все спить і опісля одна хвилина будить все. Раз у житті нехай і нам буде як у казці, Юліяне, бо тепер уже нема казок, кажуть, що їх покасувала наука… Будемо сомі собою. Ні для кого, лише для себе.
Він німо притакнув головою.
Почали йти. З лівої і правої сторони дуби. Між ними недалеко гойданка, яку аж тепер побачив Юліян.
— Станьмо, Ево, попросив. — Тут справді як у казці. Я тебе поколишу легонько, заспіваю впівголос, щоб бабуню не збудити і щоб лише ти одна чула.
Вона похитала збиточно головою.
— Не хочеш?
— Ні, бабуня почує.
— Нехай. Моя душа така переповнена щастям, що я, я це відчуваю, цю ніч без сну проведу, не ляжу. Сядь, а побачиш як легонько поколишу. Ще й приспіваю. Я вас заворожу, а відтак вернемось усі.
— Боюся тут бабуні.
— Боїшся втратити її ласку? — дразнив Юліян, схиляючись до неї і обняв її ніжно правою рукою за плечі.
— Не бійся. Тої ласки ти не втратиш. Вона лиш тебе одну любить і я попрохаю вибачення в неї. А гойданка бач, яка приманчива.
