кімнаті і вийшла до сіней, що вели до кімнати свого діда. Та тут близько дверей зупинилась, почувши всередині голоси. Говорив її дідо:
— Я дивуюсь тобі, як ти, як старша жінка, можеш до мене з такою дикою справою приходити? Чи ти не могла собі та їй сказати, що я ніколи на такий інтерес не згоджуся? Час тобі вже позбутись твого підданства супроти неї, а їй визволитись з ідеалізму! Вже їй знов якийсь надпоручник застряг у голові. Не досить було одного!…
Дора закрила лице руками, сперлася до стіни, постояла ще хвилину і ввійшла до середини.
— Ми вже, дідуню, з Цезаревичем заручилися.
— Для твого щастя ви розручитеся.
— Але я його люблю.
— Але мені це не вистачає.
— І він мене любить.
— Від коли?
— Дідуню, ох, Боже мій! це вже його річ, але любить.
— Доро, ти можеш бути переконана, що я бажаю тобі щастя і хочу, щоб тебе твій чоловік любив і шанував. Як мені відомо, Цезаревич побивався довго за першою нареченою і хто знає, чи він і тепер ще не має її в памяти. Тепер він заліз у довги, і коли його карієра загрожена, він полюбив тебе… Цезаревич — великий спекулянт.
— Він завтра сам до вас прийде, поговорить.
— Ми приймемо його. Я вже переконаюся, як він тебе любить. Але я тебе ще спитаю: чи ти маєш маєток і чи ти згодилась би поплатити його довги?
