нику, — кликнула тета Оля, роблячи Дорі місце коло себе.
— А ви гадали без мене вертатись, тето Олю? — відповів він усміхаючись, і помагав Дорі вигідно сісти. Обтулив її теплою бараницею, сів коло фірмана і погнали в темну ніч. Коли доїхали до місця, де дорога роздвоювалася, візник зупинився, Юліян скочив із саней.
— Ви до двірця хочете? — спитала здивована Дора, не знаючи, що він ще цієї ночі мусить вертатись.
— Так, служба. — І, обтулюючи її ще раз бараницею, попрощався з панною Альбінською і ледви чутно, наче б лише для себе, просвистав мельодію німецької пісні: „Still wie die nacht, tief wie das Meer, soll deine Liebe sein“.
— До побачення! — сказав уголос, підніс комір плаща, затиснув шапку глибше на чоло і щез у сніжній ночі.
Настало Різдво.
На латинські свята їздила Дора з дідом у столицю, а на грецькі була дома.
Тета Оля влаштувала їй окремий „святий вечір“, який відсвятковували як щороку на економії. Роздали убогим дітям деякі потрібні речі і різдвяне печиво, а опісля Дора, зладивши пакуночок, казала Олексі запрягти коні.
— Дідуню, — сказала, — я прийшла повідомити вас, що я їду нагору побажати пані Рибко та її рідні щасливих свят.
