ліса через старий міст. Недалеко дому Альбінських зустрілись вони з Дорою.
Вона була одягнена просто, без капелюха на голові і тримала на рамени зложене до білення полотно, а за руку вела малу Гафійку, що несла бляшану коновку до поливання полотна.
Поздоровкались. Юліян хотів іти дальше, одначе вчитель пристав і похвалив гарну жінку, що вона займається такою простою працею.
— Чи ви щодня так гартуєте свої руки, пані? — спитав.
— Ні, лише коли маю час, і в ясні супокійні дні. Ви будете сміятися, коли я вам скажу, що мене іноді тягне до води. Шум води мене успокоює.
І пішла рівно, мов пальма із своєю малою товаришкою.
— Цікава і мила жінка, напів дитина, а така поважна, — сказав.
Юліян не обзивався.
— Скажи мені, чоловіче, чого вона так тебе боїться?
Юліян прокинувся.
— Мене боїться? — насупив брови.
— Так. Просто блідне, коли лиш тебе побачить або твій голос почує.
— Я з нею рідко і мало що говорю.
— Чув я, — говорив свояк поважно далі, — що підчас її побуту у столиці, хотіла її гонорна тета засватати за якогось багатого купця.
— А вона, та „Вертерова Льотта“, сподіваюся не пристала на це? — спитав ніби-то байдуже Юліян.
