Та усміхнулася, вклонилась усім, вийшла, а Юліян прилучився до неї.
Коли зійшли на долину і ввійшли в каштанову холодну алєю, Юліян перебрав від Дори накидку і сказав:
— Я передовсім мушу висказати вам свою подяку, що ви, хоч я не признаюсь від часу розстання з вашою родичкою до свояцтва з Альбінськими, ви не погорджуєте моєю ріднею і відвідуєте їх. Я вже останнім разом просив вас повірити мені, що мені було дуже прикро за мій занадто гострий жаль до Альбінських і просив вас тоді, мені хоч одним поглядом відповісти. Чи ви собі пригадуєте?
Вона притакнула головою.
— А тепер?
— Тепер? Я дивуюся, як може один погляд ненависної людини когось успокоїти.
Він вкусився в уста.
— Ви вражені й досі, — сказав.
— По вашому я все одно Альбінська і слова хоч би й найкращі цього факту змінити не можуть.
— Ні, пані Вальде. Але одно питання дозвольте мені поставити.
— Будь ласка.
— Як почуваєте себе тепер тут після міського побуту?
— Дуже добре.
— Які вражіння винесли ви із столиці?
Вона зробила малу ґримасу своїми устами.
— Я, як вам відомо, ані фільософка, ані медичка, ані нічого з того, чим визначається тепер дипльомована жіноча молодь. З мене міг би бути хіба
