З гурту відділилися за якийсь час Дора Вальде, один молодий учитель-німець і зять пані Рибко, учитель Дубовий. Прохали Дору заспівати їм одну німецьку пісню. Дора була в гарнім настрою, сіла за фортепіян. Милий та ніжний її голос чарував слухачів піснею:
„Тиха як ніч, як море без дна,
Хай буде любов твоя, хай буде любов твоя…
Ледви скінчила і зачинила інструмент, — оглянулася, а віч-на-віч з нею станув Юліян Цезаревич. Вона майже зойкнула з остраху, а він з усміхом на устах сказав:
— Видко, що мені суджено лякати, пані, вас… — Вклонився, підіймаючи пальці до висків, мов перед старшиною і ждав.
Пані Цезаревич привитала сина повна радости:
— І звідки ти взявся, мій сину, так несподівано?
— Чого часом не зробиш, коли не бачиш місяцями і тижнями свою маму і сестер!
Дора саме збиралася додому і вкладала капелюх на голову.
— Я вас проведу, пані Вальде, — обізвався Юліян, — коли дозволите.
— Ні, дякую. Сама побіжу. Я не хочу, щоб мною хто трудився.
— Мамо, — сказав Юліян, — я беру вас і добродія Дубового за свідків, що пані Вальде, під претекстом, не довіряє мені і не хоче, щоб її провести. Чи я виглядаю на такого, що нападає по дорогах?
— Я не знаю, чи я компетентна тебе судити, сказала пані Цезаревич, — правда, пані Вальде?
