— Алеж ти сказав, щоб його Дорі Вальде передати, із цвітами, які вона любить.
— Казав, часом треба і дітям радість зробити. Будьте здорові. Я прийду аж завтра рано, бо маю інспекцію.
Дора оглянулася, чи не могла б сховатися, як Юліян Цезаревич вийшов. Вона стояла ще оперта плечима до стіни і він її застав у такій позиції.
Зупинившись зачудований, окинув її строгим зором.
— Ви чули, пані Вальде? — спитав ще схвильованим голосом.
— Чула, — відповіла шепотом.
— Вибачте, я був подразнений.
Мовчанка.
— Я відказував на Альбінських.
— Я зайшла сюди попрощатися і спитати, чи не перекаже що пані Зоня для своєї мами, але більше не зайду.
— І не вибачите мені?
Знову мовчанка.
Її уста були бліді, очі спущені.
— Я вас образив, але не хотів цього. Мамі прошу лиш те переказати, що на Великдень не приїду, бо я перетяжений працею. Полковник призначив мене своїм адютантом, праця збільшилася, хіба може аж під осінь по авансі покажуся. До побачення.
Дора не рухалася. Але чого він ще стояв? Чи не міг з місця рушитися?
Нараз він схилився над нею.
— Я бачу, що не находите ні слова вибачення для мене.
