— Дідуню, я їду в столицю до тети Ціллі, щоб учитись, а карнавали і забави мені не в голові.
Прощаючись з панею Рибко та Оленою, Дора обіцяла пані Рибко відвідувати часом у столиці найстаршу її заміжню доньку Зоню.
Безпосередньо перед своїм останнім іспитом з кінцем весни дістав Юліян від Зарка з Покутівки телєґраму з зазивом якнайскорше приїжджати, бо о. Захарій тяжко хорий. Вдарений цією вісткою мов громом, негайно подбав за кількаденну відпустку у ректора і поїхав на село.
Зарко і сестра зараз при вході попередили його, щоб він поводився якнайсупокійніше, бо недужому загрожує розрив серця, викликаний надмірним зворушенням через одну несподівану вістку. Коли таке зворушення ще раз повториться, то катастрофа неминуча.
Юліян усміхнувся гірко.
— Говоріть отверто і не мучте мене інструкціями, бо і я не з заліза. Це певно якась зла відомість про Еву. Скажіть мені лише одно: Чи вона жива?
— Жива, братчику, — перебила йому сестра і тиснула голову до брата, стримуючись від вибуху плачу.
— Жива, але зриває зі мною, правда?
Зарко притакнув мовчки головою.
— А батько знає?
— Саме на його руки вона вислала письмо, і це вдарило його так важко.
