— Від кого це? — спитала пані Рибко.
— Не маю поняття.
Надмірна духота чи, як їй видалося, занадто сильне освітлення кімнати, робили для неї температуру неможливою. Вона не почувала себе добре. За часок зблизилися Оксана та Юліян до неї, щоб відвести її до дому.
— Пані Вальде йде з нами пішки до дому, — сказала Оксана до брата.
— Пішки? Така розіпріта? Це недобре, — сказав Юліян.
Пані Рибко потвердила слова братанка.
— О, ні, каштанова алея не довга, я її перебіжу, мені треба руху, — відмовлялася Дора.
— А я радив би їхати, — сказав Юліян. — Сестра впевняє, що на дворі помякло, а я вважаю, що мороз тисне і тому позволив собі замовити фірмана Олексу. Панна Альбінська мала б до нас жаль, якби ви простудилися, а добродій ваш дідо, то вже не вибачив би „Цезаревичам“ ніколи, що йому останню Альбінську переморозили.
Дора розсміялася. Її очі вперше цього вечора стрінулися з його очима.
— Остання Альбінська мусить гартуватися проти жорстокостей життя, бо той, що обіцяв перед ними хоронити, не дотримав слова, — докінчила майже шепотом.
Третьої днини над вечір післала пані Вальде слугу до Оксани. Вона оправдувалась, чому не приїхала, бо лежала хора. Здається, що вчора просту-
