— Але знаєте, вуйку, — додала — я взяла б і Дору. Я знаю як тета привязана до своєї Еви, як дуже тужить десь тепер за нею і ледви чи побачить її. Я забрала б Дору, щоб уприємнити їй може ті останні дні видом тої дитини, що така подібна до її покійної братової.
— В тебе вже сиве волосся, Ольго, а таке вигадуєш! Що тобі Господь дав? У зимі, у заметіль забирати дитину до вмираючої жінки? На те, щоб набралася прикрих вражінь або і простудилася? Її рідна внучка „тяжко засмучена“ її недугою не може приїхати, але як та „бабуня“ замкне очі, то загранична панна, заглиблена в науці, загорне без найменшого вагання цілий її маєток і буде його пропускати напевно не в ріднім краю! Ти, Ольго, як хочеш їхати сама, то їдь. Мені буде приємно, як хтось з моєї хати буде при ній в її останніх хвилинах життя, але Дори я ані за поріг не пущу з хати! Мені жаль сестри та її змарнованого життя, але знай, що інше так само важне.
З тими словами він виняв з кишені заховане письмо і передав його панні Альбінській „на увагу“.
Тета Оля читала лист від її кузинки, пані Ціллі Вальде із столиці. Її уста викривилися з легкою іронією. Пані Ціллі та чоловік хотіли запросити Дору до себе на Різдвяні свята, щоб нею по довгій відсутности натішитися і дати їй змогу ближче познайомитись з одним гарним, молодим купцем, сином товариша Еґонового батька. Він поважний і симпатичний, віддається совісно купецьким справам, горнеться до них, мов до своїх батьків. Коли Дора вже своє відсумувала, не вадило б її пізнати
