— Саме такий, лише трохи гарніший, з гіякинтом я дістала весною від мого чоловіка ще підчас заручин та на жаль він розбився. Запакуйте мені це.
„Від мого чоловіка — повторив якийсь голос у Юліяновій душі і якесь прикре почування заворушилося в ньому. — Навіть двацятьчотирьох годин не прожила з ним і говорить про якогось чоловіка! Ні, не пара вона — Еві!“
Другої днини настала заметіль. Снігом віяло так сильно, що двері, коли їх хто відчиняв, боролися з вітром. Ліси видніли мов крізь білий серпанок.
Дора ходила поважно і стиха з кімнати тети Олі до діда і що хвилини зазирала до вікна. Її тягнуло вийти хоча б і в заметіль, але дідо противився у безнастанній тривозі за неї, навіть коли вона почувалась дуже здоровою і давала доказ своєї молодої сили і жвавости.
Та і в таку сніговію добився до них старий листонош і приніс два письма: одно до тети Олі, друге до директора, який прочитавши його сховав сквапно до кишені.
Лист до панни Альбінської був з Покутівки від о. Захарія і подавав до відома, що бабуня Орелецька тяжко хора, що вони приготовлені на катастрофу, і що бажала би побачитися як уже не з братом, то бодай з панною Альбінською. „Сирітку“ Дору хотіла теж поблагословити.
Панна Альбінська рішена до виїзду, поклала без вагання лист на стіл перед Альбінським і сказала, що виїде найдальше позавтра зранку.
