концерт. Зайшли і до Альбінського. Їх попросили до вітальні, де саме сидів директор з панною Альбінською. Коли Юліян представився, Альбінський наче задубів, а панна Альбінська поблідла.
— Справді Цезаревич? Юліян може? — спитав не то зачудований не то переляканий. — Ви наречений Еви Захарій, внучки пані Орелецької, внук покійного Юліяна Цезаревича, сотника.
— Так, а син годинникаря Максима Цезаревича.
— Страшенне подібні до діда, — завважив директор, звертаючись до панни Альбінської. — Отже традиційний, як звичайно в українців, богослов, не урядовець і не військовий.
Юліян почервонів.
— Ви лагодилися на фільольоґа, як чули ми від тети Орелецької, — докинула тета Оля.
— Так. Але з деяких причин зрікся фільольоґії і вступив на богословя.
— Йому найвідповідніше було б при війську залишитися — додав жартом один із питомців-товаришів.
Юліян дивився мов загіпнотизований на портрет покійної жінки директора, що висів на головній стіні кімнати.
— Отже ви, пане Цезаревич, кінчаєте богословя на другий рік і женитеся з Евою? А її студії? Як ця майже ґеніяльна дівчина з „духом Альбінських“ у душі на це рішиться? Покине студії і піде на село Покутівку?
— Жінка належить до чоловіка, — сказав Юліян поважно.