Він щось мусить зробити. Попробує звернутись до Едвардового батька.
Це не була легка справа. Старий німець був точний, більше сухої вдачі, і хоч багатий, рахував кожний сотик. Але Юліян не мав нікого іншого, до кого міг би в тім клопоті звернутися за поміччю. Почав ходити по хаті і думати.
Чи лицювало звертатись до такого великого пана з такою вульгарною просьбою? До нього, тримав себе звичайно осторонь нерівних собі, він — бідний студент бідних батьків, гість у чужій хаті…
Тепер уперше відчув, як важко бути бідним саме тоді, коли обставини вимагали кращого матеріяльного становища.
Юліян затиснув уста, приступив до вікна і дивився у парк.
Парк у Ґанґів — гарний, великий і зразково заложений, з невеликою оранжерією і пальмовим павільоном. Коли дідич уволить його просьбу, він мусить виїхати найдальше позавтра до дому, щоб батько не стратив ніодної днини і не журився засобами на виїзд.
Перед його уявою станула сцена перед матурою, коли батько покарав наймолодшу свою дитину за те, що вона даремне проливала сльози. У ньому мабуть уже тоді проявлявся нездоровий стан, бо кожда дрібниця дразнила його.
Юліян дивився похмуро в парк, де пишалася розкішна, доглядана деревина, біліли гарно очищені стежки, визирали з трави взористі цвіти: