ні багато: старі, молоді, селяни, жиди, хлопці, діти… Нараз відчинилися двері і ввійшла живим кроком якась молода панночка у шовковім плащику скромного крою, темної барви. Майже незначна, з орлиним носиком, темними гарними очима, вклонилася зібраним пацієнтам так низенько, наче просила вибачення, що теж сюди ввійшла.
— Знов якась хора — замітив хтось із пацієнтів. — Та видко знайома з лікаркою, бо сама ввійшла до неї, не ждала її поклику.
— Це не пацієнтка, а вона сама — пояснила якась старша пані в темних окулярах. — Це та золота, з золотими руками, що ущасливлює людей, які стоять над безоднею вічної ночі.
— Правда, ніхто б не сподівався, що в тім дрібнім тілі дівчини така сила духа, така наука і жертволюбність?
Від тої хвилини не мала Ева іншої цілі як піти на медицину, стати лікаркою, жити для нещасних і для праці. Усе інше видалось їй неважне або напів неважне.
Майже три неділі не заходив Юліян на парохію, перебуваючи з молодим Ґанґом на фільварку у другій меншій посілости, недалеко Покутівки, де супроводили одного молодого кревняка Ґанґів. Це був син сестри Едвардової матері, що перебувала тут, у невеликім, але гарнім мешканні фільварку з сином два-три місяці. Була це поважна, моторна
