вард кинувся на землю як довгий, а Юліян, перекинувши його далекогляд на рамено, дивився вдаль.
— Ти добре сказав, Едварде. Все прегарно видно. І вони — їдуть. Я пізнаю по конях і фірмані.
— Дивись добре, може жиди з товаром!
І дідичівський син поглянув і собі через шкло:
— Пізнаю.
— Хто та дама коло їмости?
— Не пізнаєш її?
Юліян здвигнув плечима.
— Це теща о. Захарія. Frau Orelecki.
— Але бач! Pfarrtöchterlein неабияку бутлю на колінах тримає. Що ще таке?
Юліян перебрав шкло. Едвард не глузував.
Коли бричка зближилася до горбка, фірман пізнавши Юліяна та панича з двора, зняв капелюх і зупинив коні.
Їмость і Ева врадувані всміхалися. Ева не надумуючись, простягнула до Юліяна праву руку, через що освободила з одної сторони бутлю. Та ледви Юліян вспів переказати бажання о. Захарія, коли побачив дивне диво. Старша з пань, пані Орелецька, як її назвав Едвард, скористала з руху привітання внучки, вирвала їй бутлю з лівої руки і, піднявши її сильними руками вгору, припала до її отвору жадібно й почала пити сивуху з такою жаждою, якби вмирала від спраги.
Молода дівчина крикнула і майже рівночасно сховала лице на колінах матері.
