— Добре було б передовсім і себе самого спитати, кілько в нас тієї любови до народу.
Тут Юліян зупинився на хвилинку і поглянув наново на душпастира, чи не стане він йому перечити?
Але ні. Мовчав і притакнув головою.
— Тієї любови, отче, про яку кажуть й пишуть, що вона змиває ближнім ноги та служить їм. Крім того треба також бути свідомим того, в якому відношенні ми самі стоїмо до Царства Господнього.
— Я з вами згоджуюсь, Цезаревичу, — сказав душпастир з якимось внутрішнім вдоволенням. — Ви говорите як з книжок. З вас став би згодом неабиякий проповідник.
Юліян вийняв наново папіроску і закурив. Потягнув кілька разів і кинув її позад себе на подвіря.
— Я не говорю з книжки, отче. Та хоч би й так! Чи книжок не пишуть люди? Не черпають їх змісту здебільша з життя? Вони ж на те й пишуть, щоб ми те, що читаємо, до життя ліпше пристосовували. Щодо себе скажу лише, що я не доріс до праці між народом. Вона мозольна і поважна, і не притягає мене.
— Ви ще молоді і можете помилятися щодо себе.
Юліян поглянув на о. Захарія.
— І ще одно, отче, до чого признаюся отверто. Я за гордий, за неподатливий, щоб бути таким, як от, наприклад, ви, як оповідають про вас; вашу
